#не знаю як його малювати ще

[dedtoot]

Підбірка кринджі(підбірка тривалістю всього життя)

[zlabjola]

Їздила сьогодні до бабусі. Перший раз користувалася міською електричкою. Непогано. Швидше ніж я думала. Як завжди поділилася з нею останніми новинами. Багато говорила. Я відчула, що в мені бракує активних розмов. Я так давно ні з ким так гарно не обговорювала нічого. Мені аж ніяково було, бо почався справжній словниковий понос. Розповіла їй про наміри матері продати квартиру свою і бабусі (її матері) щоб купити нову. При тому, що за цією квартирою величезний борг за комунальні послуги. Мені про це сестра розповіла в нашу останню зустріч. Я питала в неї, що про це батько думає. Але з відсутності конкретної відповіді можна було зрозуміти, що він нічого не думаю. Він як завжди буде пасивно відсиджуватися і поливати маму лайном за спиною, але в очі мало що скаже. Бабуся знову нагадала про необхідність скласти заповіт. Або дарування на мене. Та й взагалі прописатися в її квартирі. Щоб убезпечити себе. Ще у неї в гостях я погуглила вартість послуг та пакет документів необхідних для складання заповіту або дарування. Капець дарування дороге. І ще це мито, відсоток від вартості майна. Може я дурна, але я не розумію з якого це дива. Якщо окремо всеодно сплачується за надання послуг юридичних, внесення до реєстру і ще щось там.

Ввечері бабуся зателефонувала мені і ще раз поговорили про питання прописки. Якщо чесно. Мені це все так треба як котам купання. Це бажано, але не хочу цим займатися і тим паче виводити терки за майно та спадщину в активний режим. Але наміри мами щодо квартири не пустий звук. Вони запрошували спеціаліста для оцінки житла. Я не дуже вірю, що вони реально доведуть це до кінця, що бабуся по маминій лінії не зільється з того діла, чи що мати наважиться. Але хто його знає. Я вже давно повнолітня. Плюс не живу з ними. Дарування я оформлювати не хочу, бо це позбавляє бабусю можливості вносити корективи. Так, з документами як прийде час доведеться погеморитися, але ставати власником її майна за її життя я не хочу. Я до цього не готова зараз. А прописуватися в іншому місці...теж не хочу. Але так буде безпечніше. Треба звернутися до юриста перед тим як їхати до батьків. Бабуся наполягла, вона вважає, що вони можливо захочуть поговорити зі мною з цього приводу і що краще заздалегідь розібратися у своїх правах. Я погоджуюся. Та й я хоч і читала в інтернеті, але багато чого не розумію. Одне і те ж саме словосполучення написане купу разів.

Господи, якби батьки були адекватні і сиділи рівно на жопі, справно платили комуналку мені б і перейматися не довелося через це все. Я не знаю як мати хоче продати квартиру з купою боргів. Що вона робитиме далі. Як бабуся на це погодилася. Чи вона думає, що тоді, якщо не я, а сестра матиме в спадок? Я втомилася від цієї хуйні. Мені в 21 рік, що без 5-ти хвилин як закінчила навчання, немає більше про що думати і чим зайнятися.

Сиділа якось на непрохідному магазині на заміні і вирішила помалювати. Вийшло так собі. Але хоч щось. Допомагало не здуріти там. Монотонний штрих. Очі надто близько один до одного розташовані, підборіддя трохи вкоротила. І сто відсотків натупила з лінією обличчя, хоча я вже не могла зрозуміти де саме.

Я не закінчили. Це Емі Лі, соліст��а Evanescence. В тіктоці нещодавно був такий собі тренд на пересаджування обкладинки альбому з її фото. На оригінальній обкладинці сині, чорні та білі кольори. Тож я подумала, що буде прикольно просто намалювати лайнером та синьою ручкою. Часто бачила як люди малювали в супер реалістич��ій манері. Але я таке не люблю. Я люблю, коли видно, що це намальовано. Видно штрихи. Хоч і не надто вправно вийшло, але бодай якась розминка. Бо до того вручну я малювала один раз ще аж зимою. А до того не малювала вже не знаю скільки.

Зазвичай головною проблемою є відсутність ідеї. Я просто не знаю, що малювати. В дитинстві і в школі я часто малювала персонажів. Тепер це здається несерйозним. І постійно думаєш де ти налажала з анатомією. Та й від того пориву фантазії нічого не лишилося. Я не можу зараз нічого придумати. Або якщо і можу, то впираюся в неможливість точно відтворити це на папері. Сумно це. Не знаю чи дійсно в тому винне навчання в академії. Чи взагалі факт того, що я обрала цю діяльність за основу в своєму житті, а не лишила в стані хоббі. В будь-якому випадку я стараюся менше паритися і просто малювати, коли є бажання, сили і час. Взагалі робити хоч щось.

[benjamiina]

скетчила кімнату. смачно плаваю в деяких моментах, але то прийде з часом.

тіні навела розбавленим чорнилом. чорна пляма під пальцем - помилка. накрапала надто багато води, чорнило ледь розтеклось та залишило по собі грубі не чіткі лінії. я його успішно вирізала, приклеїла шмат чистого аркушу, підмалювала як треба, і на тому все. ще на днях відсканую та буде файно.

мені дуже подобається малювати подібні 'перенасичені' кімнати. не знаю, чому так рідко роблю це

[ruushinynerve]

Намагаюся спокійно аналізувати свої помилки, щоб без хейту сильного, емоційно відійти в сторону.

Якщо я хочу написати картину по живопису, мені потрібен мольберт, він в іншій квартирі, не знаю як сюди його привезти, це когось просити чи таксі викликати. Крім того він величезний і не дуже зручний, якщо чесно, займати буде купу місця. Повна фігура - це друге завдання по живопису. По-перше в мене нема кого малювати, по-друге, немає такого формату, куди б вона влізла. Це треба або сидіти в метрах 15, або більший формат. Це також не варіант. Або вже на вулиці малювати, чого я теж не хочу, люди тиняються там, не треба дивитися на мою лажу. Я не впевнена що в мене будуть здібності це зробити. Боюсь впевнитися в цьому. Я розумію, що треба не затискатися і робити сміло, але не можу поки. Більш схоже на те, що хочу швидше покінчити з цим, наче це допоможе уникнути помилок і провалу, хоча працює це навпаки.

Думаю, таки не обійтися без мольберту. Лайно. Але треба думати краще, що живопис мені насправді подобається, що я б хотіла підвищити скіл, просто я боягузка, і викладачка заклала погану основу і асоціації. Поки я ще не завершила вуз, мені залишилося трішки, а потім треба буде шукати свій шлях. Це також лякає, кого ж не лякає. Я не знаю. Є багато чого, що мене цікавить і подобається, але чим саме займатися я ще не знаю, і тим більш як реалізувати це у перспективі.

[2572331]

про музику

не знаю, як у вас, а в мене є прикол. знайти якусь пісню і слухати її, щоб аж тошнило. на ріпіті. щоб коли наступний раз ( коли я про неї вже забуду ( а я забуду, бо я холерична як жесть )) ввімкнути і така “ а, да під неї я йшла тоді зимою, мені було холодно, падав сніг, по цукерки”. 

це як знайти плячешку парфумів вдихнути і все проноситься перед очима.

багато чого в мене в житті так асоціюється з піснями. 

- о 5 ранку, в розпачі дочитувати книгу. букет ромашок. місто ще спить, а пташки співають. червень. 10 хвилинна балада. 

- пізно ввечері під світло з витяжки танцювати під “feel the vibe, feel the terror, feel the pain”.

- знімати відео в синьому світлі від вивіски магазину ( він тільки відчинився в цьому районі ) під Ріанну, тої її альбом 2008.

- малювати губи, думати про Івана Купала,бо грає етнічний мотив ( і ти взагалі 3 місяць вже носиш в собі ТУ концепцію святкування, того свята, навіть шось записала в нотатки, бо таке страшно забути ) в січні. на Різдво, бо в центрі співають колядки, і ти домовилась вийти з нею послухати. 

- їхати збирати виш��і в село ( зараза, щороку по 8 відер, куди їх дівати ?) ( і ти ж ніколи не береш до рота жодної, поки всі не зірвуть,тільки тоді можна спробувати ) під “cruel world”. за дивним збігом, вона завжди починається як ми на під’їзді до міста. магія. 

а скільки релізів переслухано? скільки альбомів очікувала? і в кімнаті, в гуртожитку ( у червні меланхолія, в вересні рок, в жовтні колискові ). танцювала в 42, плакала в 38 ( рідненькій ). 

за тиждень від

“You've got a Thunderbird, my daddy had one too

Let's rewrite history, I'll do this dance with you”

до 

“ Сунуть, сунуть -

Стіни розсунуть, ніби бики “.

скільки переспівано біля центру культури ( і о дякую, що ті люди не розібрали наших невнятних, англійських, спотворених слів )?

скільки посилань переслано? зі словами: “ це нагадало мені тебе “ чи   “відчувається так ніби детектив, тато, в якого померла дружина, ввечері їде додому (чомусь в пікапі). по магістралі. велике місто. вдома його чекає дочка. він втомився, якась тривожність. все тисне, і вогники у очах дратують. йому телефонують, просять повернутись назад, в офіс “.

я відчую себе такою живою щоразу, коли це викликає в мене емоції. кожна вперше прослухана пісня ( ти тоді ще не знаєш, що вона лайфченджінг ), кожні вперше почуті рядки, які я потім буду писати на полях книжок . кожне вперше одночасно ж останнє. 

[newermindiary]

творчі сумніви

з перемінним успіхом, але по-троху вдосконалююсь у написанні аквареллю. це навіть помічають мої знайомі. 

ці яблука я малювала тиждень тому і вони мені не вдалися. а я навіть не розуміла, чому. не тільки ж через те, що акварель вийшла якоюсь брудною і невиразною?

при погляді на них, виникає враження, що щось не так.

цей натюрморт я малювала одразу після натюрморту з вноградом, який в свою чергу здається мені напрочуд вдалим(насправді, я гадаю, там був дуже хороший референс) і я навіть хочу його повісити в рамочку на своїй стіні. але на цьому ж малюнку мені подобається як вдалося яблуко і лимон, і аніяк не подобається кувшин. особливо погано на тлі всього виглядає відблиск. тепер я розумію, що саме я зробила не так. маю зауважити, мені приємно усвідомлювати, що цей потужний марафон живопису приносить свою користь і я дійсно набуваю нових навичок, бо інакше мені було б дуже сумно.

після яблук пішли груші і, гадую, перше, що змінилося в мойому живописі - я почала цікавіше прописувати тло малюнку. ці три груші не вдалі, але якось дуже по свойому.

а ось цей гранат мій другий улюблений малюнок. він вийшов приблизно таким, яким я хотіла його бачити, але, як це завжди в мене буває, зовсім не очікувано і майже випадково. особливо я задоволена тлом, що складається з двох кольорів фарби, набраної на пензель одночасно. пігменти не до кінця розмішалися і утворили самовільні переливи на папері. в мене вперше за час практики виникло почуття, що, не зважаючи на помірну кількість деталей, малюнок здається мені завершеним і я нічого не хочу додавати.

в цих грушах чудова пляма на тлі зліва! я випадково крапнула туди водою і потім вирішила не виправляти.

і ось, нарешті, нові яблука! вони вийшли значно кращими за попередні.

наступні груші трохи бруднуваті. але цього разу вони, принаймні, здаються об’ємними. це великий крок, я вважаю!

і покищо останній мій малюнок. троянда. думаю, у мене добре вийшло виділити вазу, але тепер вона випинається з малюнку сильніше за троянду, а має бути навпаки. як так виходить, що три тижні тому я малювала ці квітки краще, ніж зараз? думаю, я перемудрувала. занадто зосередилась на деталях, малювала кожну пелюстку окремо. хоча у перші свої рази я все швиденько плямила по-мокрому. знову ж таки, все вийшло майже випадково. 

коли я намагаюсь повторити в��падковий успіх, вважаючи, що я знаю, як мені це вдалося, в мене нічого ��е виходить. 

не можу також позбавитися ступору, що я не знаю, що роблю і намагаюся занадто контролювати процес. ці речі погано суміщуються. бо як я можу щось конролювати, якщо я гадки не знаю, що я роблю?

***

мене дратує, коли люди стверджуються, ніби для малювання має бути талант. так що це виходить, що примарний талант робить усе за мене? 

іноді, мені здається, що так і є. що я можу не братися за олівець/пензель місяцями і все одно потім малювати краще, ніж до перерви. невже виходить, що мій талант зростає разом зі мною?

але все ж таки я схиляюся, що за власне моє вміння малювати відповідає мій інтелект, а не талант. бо мені ще з часів школи здавалося, що взагалі малювання це здібність розумом визначати співвідношення точок-окреслень малюнка, тобто окомір. топографія паперу. ну і дрібна моторика, що дозволяє робити чіткі і рівні лінії.

наука живопису, яку мені намагалися привити на усіляких курсах і факультативах лише заважала мені у розвитку. думаю, я не научувана. я взагалі найкращі свої результати показую лише під час самонавчання, а у програмі я контрпродуктивна. доведено багатьма роками навчання у закладах і позашкільними заняттями.

але що ж мені тоді робити, якщо я дістала усі свої фарби і пензлі лише заради підготовки до вступу? насправді, я боюся, що, навіть, якщо мені нарешті вдасться перетнути межу зарахування до ВНЗ і я переступлю поріг університету, я дуже швидко знеспонукнуся до навчання. мені вкотре захочеться кинути все і втікти...

[nadehika]

06.04.2020

Я написала тому хлопцю. Не виправдовуючись. Просто. Він відповів, і сказав що зателефонує мені в неділю щоб зустрітися. Але так і не подзвонив. Ну штош. Я б могла написати що я розчарована чи щось таке, але я не відчуваю абсолютно нічого. Тим більше я сама винна. Хоча не так. Я відчуваю якесь душевне полегшення від того що мені не потрібно нікуди йти і морально переживати. Так що у всьому є свої плюси.

Окей, я походу, просто не створена для стосунків. Або мені потрібно проробити цю ситуацію з психологом. До речі, я перестала ходити до психотерапевта, саме тому що вона занадто нав'язувала мені те, що мені потрібно народити дитину, що це основний жіночий інстинкт (хоча вчені довели що у жінок немає такого інстинкту😅). Ну і мені людині, яка на той час лише раз цілувалася (і то випадково), було це все слухати дуже дивно. Я не кажу що я не хочу дітей, але я просто не можу терпіти коли мені щось нав'язують... Коли мене заставляють щось робити чи нав'язують свою думку, навіть якщо я згодна з нею, в мені підіймається хвиля роздратування і супротиву. До речі, з А. я теж не хотіла мати стосунки. Зовсім не хотіла, незважаючи на те що він мені подобався. Походу, це мені просто не потрібно. А ще я за останній тиждень жодного разу не сталкерила сторінку А., що вважаю для себе велитенським прогресом. Все. Думаю на цьому етапі можна ставити крапку. Хто зна коли я ще його побачу, і чи побачу взагалі ( я ще не покидаю свою ідею звільнитися).

От єдине чого мені хочеться останнім часом ( і впринципі завжди😅), це спати 11-13 годин на добу. Оце я люблю😅. А всі ці відносини, і т.п. - це якийсь суцільний напряг. Мені так добре було вчора дивитися відосики на ютубі і малювати картину по цифрах. Ніякого стресу. Спокій. Ідеально.

А ввечері вчора я таки скористалася безкоштовною функцією Тіндера. І залипла. До часу ночі сиділа😅 Тепер мені хочеться до 30 квітня охопити якомога більше країн. Це реально дуже цікаво. Спочатку я подивилася трішки італійців, а потім залипла на корейцях😅 Вони такі милі) Правда в мене ні з ким не співпала пара, хоча я лайкнула їх більше сотні😅 Ну ок, походу не доля😅 Сьогодні в планах у мене Монголія, і ще якась країна, яку я ще не придумала😶

А ще замітила за собою якусь відсторонену холодність до подружки яка мене влаштувала сюди на роботу, і з якою у мене були прекрасні відносини. Спочатку я думала що мені це здалося. Але я ж не можу сумніватися в своїх почуттях. А потім я, навіть, зрозуміла чому. Вона прихований аб'юзер. Я реально не розуміла чому мені хочеться все менше і менше з нею спілкуватися, а потім все стало на свої місця. Якщо чесно мені здається що вона сама не замічає того що раз за разом робить мені боляче. Пам'ятаєте історію коли вона почала з мене сміятися що в мене маленькі груди? Я ще тоді образилася... Подібні ситуації повторюються досить часто, просто я теж намагалася на ��их якомога менше звертати увагу. Коли я чихнула після того як понюхала спецію, вона сказала що я заразна. Те ж саме прозвучало на мою алергію🙄 Потім було закатування очей, якщо я розказувала щось радісне. І вічні підколи, якщо у мене щось не виходило. Але найгірше те, що коли вона дізналася що я переспала з А. Після цього (незважаючи на те що я просила щоб це залишилося в секреті), вона весь час намагалася розпочати цю тему, і говорила дуже голосно щоб якомога більше людей це почуло🙄 А ще весь час нагадувала мені це і при цьому поводилася зі мною так ніби я найбільша грішниця на Землі, або так ніби я скотилася нижче немає куди🙄 І це при тому що вона сама спить з одруженим чоловіком😐 Ну коротше я терпіла ці приниження, терпіла і в якийсь момент почала її уникати. А потім ще уникати, а потім ще більше... І замітила що мені так краще. Моя психіка заспокоїлася. Я стала почувати себе щасливішою (за рахунок відсутності постійної критики). І якщо раніше ми гуляли з нею по 3-4 рази на тиждень, то останній раз ми провели разом час на корпоративні до 8 березня. І мені так добре) Я продовжу з нею гуляти пізніше, але почну трохи фільтрувати її слова і зустрічатися не так часто. Все таки я для себе важливіша.

Ну і останнє, хазяйка по квартирі сказала що не проти якщо я заведу кота😅 Я його дуже хочу. Вже навіть надивилася декілька варіантів. Я, правда, хочу звичайного котика, непородистого. Єдине, я не знаю, якщо кіт привчений до лотка, і ходить в лоток, чи сильно чути неприємний запах 🤔 Бо я збираюся його тримати у своїй кімнаті. А вдома у нас завжди коти ночували або на вулиці або в хліві (в туалет в хаті не ходили). Може хтось тримає котика в квартирі? Як у вас з запахом, і взагалі чи є якісь проблеми? Підозрюю що шпалери будуть жити недовго😅 Але в мене крім шпалер і орхідеї, нічого такого ніби в кімнаті немає😅

Коротше поки що я в роздумах. Але я дійсно дуже хочу котика. Для хлопчика я вже, навіть, ім'я придумала😅

[cozy-stacy]

57. Двадцять (2)

Мені одинадцять. Дарують плеєр і ланч.бокс з Гаррі Поттером. Він досі десь на горищі у бабці валяється. Аліса досі свариться з татом, а я, не бажаючи чути як вони ярепеняться відкриваю для себе групу Nickelback і тону в депресивному році.

Пам’ятаю той момент, коли рано-рано, влітку, я прийшла на луг сама, щоб вигнати гусей, тому що Ваня, випивши холодної води з джерела зліг з температурою. Тоді я взяла з собою історичний роман “Роксолана”, навушники, а бабуся запакувала мені моїх улюблених білших черешень, полуницю і бутерброди з маслом і огірком. Цілий день було фіолетове небо, машин зовсім не було чути, було чути лиш як гуркоче водоспад над дамбою і як шелестів очерет від літнього вітру. Це був хороший день. Тоді я зрозуміла, що мені подобається бути самій.

І знову море. Ми їхали по шумній одеській трассі і були змушені слухати улюблений татів Depech Mode. Ми знайшли невеличке рибацьке містечко лише з одним пляжем та чистою водою. Я зібрала пречудову колекцію мушель, Аліса отруїлася мускатним вином, мама вперше скуштувала шаверму, тато просто насолоджувався моментом.

Мені дванадцять. Усі свята проходять в ранкових новорічних казках, у яких я беру через танці. Ненавиджу танці. В художній школі ми починаємо вивчати академічний малюнок і я розумію, що тепер я люблю аромат масла і яєчного жовтка змішаного з оцтом. В студії почуваю себе набагато краще ніж будь де.

Словачинна: гори, свіже повітря, озера, річки, круті стрічки доріг поміж хвойних лісів. Тоді я не розуміла, але зараз точно можу сказати, що ця країна ще більше втілення хюге ніж сама Данія. Кемпінг: пейзажі на які ми натикалися під час цього невеличкого тріпу описати словами тяжко. Єдиний мінус - це все знову через танці.

Жовтень. У моєму житті з’являється людина, яку я починаю любити більше ніж саму себе. Дар’я Олексіївна. Не знаю, якою б я була, якби не ця мала, важко уявити свій світ без неї. Все стало якимсь більш доповненим, більш досконалим, коли в нашому домі з’явилася ця гусінь. Я цілими днями могла просто дивитися на неї та здувати пушок з її голови. Мама довіряла мені, тому я проводила з нею так багато часу і мене лишали з нею наодинці. Тоді я доглядала за нею, мила її, колисала, співала, як колись це робила Аліса, гралася з нею бряскальцями та читала їй улюблені казки свого дитинства.

Мені тринадцять. У мені прокидається меломан і я перестаю виходити на вулицю без плеєра й навушників. Восьме березня і я готую маслянистий пиріг, тато купує шампанське та дорогі цукерки. Цей період пахне шоколадом та полуницею. Ми усією родиною переглядаємо фільм Амелі і я закохуюсь в це кіно та музику Яна Тарсьєна. Літо було ненормальним. Я вперше спробувала сигарету, тоді цілий день крутилась голова, вперше сіла за кермо автомобіля, вперше дала здачі кулаком і вдруге мені розквасило ніс.

Далі Карпати: Свалява, Поляна, Мукачево, Ужгород. Трохи переломний момент. Неділя, знову жовтень, занедбаний санаторій, вечір, одне крісло і двоє підлітків, світлий чуб та лукавий погляд, лице, яке мені ніколи не забути, трясьця його матері. Повернулась з іншим поглядом на життя та піснею Аdam Lambert — What do you want from me на репіті.

Грудень. Один ранок змінив усе докорінно. Вона пішла. Востаннє я бачила, як вона сумно розмовляла по телефону на кухні і остання фраза, яку я чула від неї була “Я вже йду!”, коли я покликала її спати. Я заснула ��е дочекавшись її. Ми не говоримо за неї, жодного разу не піднімали цю тему, навіть в найпалкіших сварках. ЇЇ ім’я, як табу. Дарина не знає такої дівчини як Аліса, вона для неї туманний привид дитинства.

Я відчувала себе абсолютно незахищенною. “Будеш?”- питає Лідія, тримаючи упаковку кемел - ”Тобі стане легше”. І я беру, і мені дісно стає легше, чи це була ілюзія, не знаю.

Мені чотирнадцять. Життя робить карт бланш і я перед ним в повному програші. Нова школа. Чорт. Неначе всього іншого було мало. Намагаюся втекти від реальності в книги. У мене з’являється моя міні бібліотека, всі кишенькові гроші йдуть в касу “Буквоїда”. На репитиціях у мене з’являється жахлива задишка. Я починаю сваритися з батьками, всі принади підліткових заскоків, які вони не відчули з Алісою, вони відчули зі мною. “Ти змінилась, дуже змінилась і не в кращу сторону” - слова, які сказав мені тато, коли я вже вкотре відмовилась слухати їх коментарі стосовно моїх пропусків на танцях. Все, що я чую це дурні придирки.

Єва. Вона додає трохи світла, вчить бавчити прекрасне там, де я б його не помітила ніколи. У них на дачі в Чорногородці я перетворююсь на модель, життя там здається безтурботним, час там тягучий, як мед.

Я допомагаю батькові, коли він робить перші кроки професійного фотографа. Він заражає мене ідею стати фотографом і я починаю приділяти цьому багато часу. Ми їздимо до Єви на майстер класи кожні вихідні. Я перестаю слухати депресивну музику Лани Дель Рей і захоплююся нью-класикою Людовіко Енауді.

Лідія мордує мене своїми дурними ідеями через які ми завше потрапляємо в халепу. Але курити з нею на даху двадцятиповерхівки, спостерігаючи, як сонце ховається за горизонт — це було безцінно.

Мені п’ятнадцять. Я зі скандалом йду з “Суцвіття”, якраз після головного  концерту в честь 10-річчя колективу. Було кумедно кинути танцювальні туфлі в голову Юлі Совгирі, десять років її знущань були варті того ненормальногоо вереску.

Я захоплююсь графікою і Романівна (викладач, що вчила мене малювати) вирішує займатися зі мною додатково. Зранку школа, вдень малювання та перегляд фільмів англійською, ввечері пригоди з Ліді��ю. Багацько навчання, яким я не хочу займатись, але екзамени і валеріанка речі, яких мені неоминути.

Саунтрек того літа я запам’ятала так добре - One Republic — Counting stars. Я отримую довгоочікуваний комп’ютер і починаю вести блог.

Подорожі Україною разом з Євою і рудим сатаною: Полтава, Чернігів, Дніпро, Запоріжжя. Руда сатана критично дивився на мій граматично недосконалий блог, який я все рівно продовжувала вести, впершу чергу для себе.

Рудий сатана. Я думала він мене ненавидить і мені це подобалося, але перед самим від’їздом у Санкт-Петербург він мене поцілував. Кумедний був мій перший цілунок, дуже кумедний. “Ти красива”. Вперше хлопець сказв мені, що я красива ось так, прямо і поцілував, спочатку в носик, а потім в губи.

Мені шістнадцять. Розуміючи могутність своєї харизми я починаю бавитися з чужими життями. Всесвіт карає мене неймовірною любов’ю до мюзиклів, які ніхто окрім мене не любить, тому я вимушена дивитися їх в самотності.

Я закінчую художку і вчу Даринку малювати. як для чотирьохрічної дитини виходить у неї чудесно. Читаю “Белінду” Енн Райс і розумію, що на той момент, кращого чтива я до рук не брала, але це було ще до Набокова. Мені шістнадцять, а я вперше куштую екстезі на дні народженні друга дитинства. В сусідній кімнаті за його здоров’я п’ють мої батьки, а я ледве не переспала з ним будичи під кайфом, на ліжку де ми колись будували шалаші. Лідія здивувалася, що я скуштувала наркотик раніше ніж я.

“Ти добре думаєш що робиш?” - питає в мене рудий сатана, коли я в Чорногородці розповідаю йому останні події свого життя. Я не думала, як і всі, я пішла найтиповішим шляхом, але цей шлях не заважав мені займатися моїми улюбленими справами, тому я проігнорувала запитання.

Польща. Жахлива поїздка. Сутички з моїми недорозвиненими однолітками мене виснажували, але міста в яких ми були мене надихали. Я жила в родині архітекторів, в селещі Скокі. Кшиху грав зі мною в плейстейшин, ми дивилися фільми франшизи Гаррі Поттер польською, смажили сосиски та маршмелоу на вогні. Я б жила в Познані, Торунь здався мені дуже людним та гастрономічним, а ось в Катовіце я провела б свою старість, надто все ж вінтажна місцина. Але радше забути усе що відбувалося потім.

Моя перша робота — продавець морозива. За ці гроші я купила свою Соньку, з якою так тяжко було розлучатися вже цього літа.

Мені сімнадцять. Я роблю чи не найважчий вибір у своєму житті, я вирішую призупинити своє навчання фотомистецтва у Єви і отримати вищу освіту (ото дурна). Увесь той рік — одне навчання, я не вилазила з книжок. Хіба що олімпіада з фізики і МАН з історії мене трохи веселили.

Свої сімнадцять я зустріла о шостій ранку в кафе “Две мельницы”, слухаючи музику Тарсьєна. Але незважаючи на те, що була шоста ранку, людей там було як на Хрещатику у липні. Чаріна Франція. Париж так і залишився для мене загадкою, трьох днів замало, щоб відчути чим насправді дихає це місто. На згадку про нього залишились лише нюдові черевчики та декілька фото зроблених рудим сатаною.

З Парижа прямо в лікарню. Пневмонія. Мама дізнається, що я смалю вже 4 роки.

Все почало відбуватися надто швидко, особливо після випускного.

Вступ до СНУ, переїзд, я і рудий сатана, що постійно фотографував мене, навіть в найбільш непідходящі моменти. Далі літо, моє отруєння колесами і жахливий переляк мами. Нахрін наркотики.

Італія: Неаполь, Рим, Флоренція. Неаполь найбільше припав до душі незважаючи на те, що так розчарував своєю піццою. Я добряче набрала вагу, поправилась на 5 кг, але рудий сатана казав, що це було того варте.

Далі університет, я знову сама, наодинці з собою, і мені добре. Є лише я і довбанна філологія.

Мені вісімнадцять. Ера Асі. Я працюю офіціанткою у Бравому Швейху, отримую стипендію і напиваюся солодкого червоного на своє день народження. Вмикаю музику на повну гучність, вже й не пам’ятаю що слухала, але вертольоти були славні.

У мене з’являються люди, яких я можу спокійно назвати друзями, без всякого сумніву. Про мене піклуються, я не сама, але в той же час, я не відчуваю себе щасливою. Я багато пишу, багато читаю, слухаю багато різної музики починаючи від фанку і закінчуючи інді-роком.

Весна. Німеччина, Бельгія і Чехія. Іподром, коні, обрізане до плечей волосся. Чи шкодувала я? О ні. Змішаний коньяк з текілою і дуже погане татуювання з помилкою. Дуже болюча процедура видалення і урок: “вимикай телефон, коли п’єш з Сонею”. Розбите серце та розтоптана самооцінка. Діагноз БДР і ледь помітний шрам на кисті.

Потім літо. Спершу нудьга, тоді велосипед.

Швець.

Те літо було багате на подорожі і на події.

Тоді я повернулася в Одесу, вперше за сім років. Я так скучила за нею, я хотіа залишитися там назавжди, незважаючи на те, що це місце добряче втомлювало.

Потім Кам’янець. Додому я повернулась іншою, я типу стала старшою і т.д. і т.п. Настав час добре відчути, що таке стосунки на відстанні, як виявилося, то повний брєд.

Мені дев’ятнадцять. Ера зйомної квартири та фінансової прірви. Одна кастрюля супу на цілий тиждень, гора коробок з-під піцци на холодильнику, Ельза… білосніжне чудо. Я починаю отримувати гроші за свої статті, отримую поки що мало, але це гроші за ту справу, яку я люблю.

Відрядження у Норвегію. Одна з найкращих речей, що сталася зі мною за той час.

Травень перетворився з найулюбленішого місяця року в найжахливіший. Не лише через сессію… Ще один урок : зрада — це боляче. Антидеприсанти і 18-годинний червневаий сон. Холера.

Але море рятує, море — велика ванна. Ксеня веде мене в “Молодість” і посеред липня дарує мені в’язаний світер з оленями “Я хотіла подарувати тобі на день народження, воно ж в тебе взимку.” Люблю Ксеню.

Букський каньйон — казка. Чернівці — краса. Трохи невпевненості, трохи сліз, трохи вагань, але важке рішення, яке доволеся прийняти, щоб бути щасливою. Трохи джину і дурний вчинок. Урок: якщо ти кинув це, то повертатися в те пекло не треба, навіть, якщо те пекло здається привабливим.

Нова робота, нова сторінка, нові враження та нове оточення.

Зима і море кави, запах вершків і чогось дуже особливого. Миттєві асоціації, миттєва прив’язаність, все надто швидко і в той час правильно, так, як і мало статись.

Мені двадцять…. а далі буде.

[gutsulkakcenia]

Вінсент/суспільство

Забігла сюди на трішечки, щоб записати кілька своїх думок про нехороші речі. Ну добре, аби було менше негативу, то нехай це назвемо "щире дивування". Якось одного вечора вирішила зайти і подивитися, що зараз показують у кінотеатрах. Ну знаєте, таке собі бажання бути у курсі подій не лише на політичному чи економічному безмежному полі. Побачила неймовірниииий фільм "З любов'ю, Вінсент". Мене настільки захопила сама ідея та реалізація цього фільму. Охххх, ну не передати словами! Обожнюю картини Ван Гога, це геніально, як на мене! Ніколи не бралася судити відомих людей за їхніми вчинками, бо ну не маємо ми жодного права судити іншу людину. Навіть, коли нам дуже хочеться, аж свербить! Ну просто не можемо цього робити. Ви собі тільки уявіть, для створення цього фільму було ��амальовано 56 800 картин у техніці художника. Ця ідея передати життя Вінсента через картини об"єднала велитенську кількість митців з різних куточків світу, навіть з України, що, безумовно, не може не тішити. Одна секунда фільму це 12 картин! Уявили? Осмислили? Здивувалися? За основу сценарію було взято близько 800 листів самого Ван Гога до своїх рідних та друзів(є книжка, якщо вам цікаво). Мені здається, листи відомих людей минулих століть то такі знахідки! Це набагато краще, ніж суха біографія! Ти просто читаєш і сам уявляєш цю людину, намагаєшся віднайти її пульс життя, відчуваєш її через усі ці листи. Творчість Ван Гога взагалі дуже цікава, насправді! Лише одна картина за його життя була продана, а намалював він їх близько 8 тисяч. Однавосьмитисячна! Помер Вінсент у віці 37 років, почав малювати у 28 років. Поділіть ці захмарні числа, вирахуйте кінцеве число картин на рік, розкиньте ці всі картини на місяці і дні, це ж ваууууу! Це був перший фільм в моєму житті виконаний у такій техніці, сказати, що це було цікаво - нічого не сказати. Ймовірно, такі фільми вже існують( я не знаю), але щось подібне я бачила вперше і мене це надзвичайно надихнуло. Подивіться, чесно, не пошкодуєте свого часу)

А тепер про погане. Я не розумію чому наше суспільство таке хворе та зіпсоване. Чому вони дивляться низькосортні фільми та читають(ще й радять!!!) "жовті" книжки. Це особливо помітно, коли заходиш в місця, де з других рук перепродують книги. Не лише в Україні на всіх поличках красується "50 відтінків сірого". Всі дуже взахваті від фільму про Дзідзьо чи американських комедій від назв яких вже починає нудити. Люди, яку музику ми слухаємо та що пропагуємо? Заради чого ми створюємо ажіотаж, чим заповнюємо свій час та мозок? Як тільки ти починаєш говорити про дійсно варті фільми, хтось обов"язково тобі скаже, що бачив таку веселу(ідіотську) та смішну(ніпрощо) комедію. ЧЕРГОВУ НЕПОТРІБНУ НЕЦІКАВУ ЖАХЛИВУ БЕЗ СЕНСУ! Знаєте, що найсмішніше? Довкола стільки всього геніального, цікавого та корисного, але зі всієї безкінечності більшість всерівно візьме якийсь непотріб та поставить його на Олімп! Біль - це коли твої друзі, яких ти ��уже і дуже поважаєш, дивляться якийсь такий жах, а потім діляться з тобою позитивними враженнями. Прикрість - це коли дітки в тролейбусі поводять себе вкрай жахливо і говорять такі ж речі. Сумно - це коли з державного банку України в твою поштову скриньку прилітають листи з купою помилок! ДЕРЖАВНИЙ БАНК КРАЇНИ! Все погано Боб - це коли ТСН пише такі вже жовтющі статті, що гірших я ще ніколи не читала в своєму житті! Ще гірше - коли ти своїм близьким пояснюєш, чому ми маємо турбуватися про екологію нашої планети, а тобі кажуть "та мені байдуже". А ти така: "Та ж твоїм дітям ще тут жити" - "А мені байдуже". Ну чому у нас таке жахливо байдуже суспільство? Це моя країна, я тут народилася і виросла, але від того що я і ще якихось десять людей буде сортувати сміття чи менше використовувати пластики нічого не зміниться. От це, напевно, найгірше. Байдужість людей вбиває все. Кохання, природу, натхнення, тварин, врешті ЛЮДСТВО І ПЛАНЕТУ! Нещодавно одна українська блогерка заявила: " Мені байдуже на те, що вирубують ялинки на новорічні свята, я от не знаю чи хочу потім це все прибирати". Якщо хочете побачити кладовище ялинок - йдіть на привокзальний ринок. Якщо хочете побачити кладовище байдужого суспільства - вийдіть на вулицю!   У мене все, наступні пости будуть позитивнішими. Поговоримо краще про пряники на Різдво, бо теми культури, екології, совісті та саморозвитку нікому ніколи не цікаві. Будьмо чесними перед самими собою. Будьмо свідомими. Cheers!

[frnkieroukraine]

"Руйнуючи бар'єри з недосконалою досконалістю" (повний переклад інтерв'ю від Four Culture, 4/6/2019)

Автор: Кеті Крайтон. Джерело: х.

За кілька годин до концерту на день релізу його нового альбому Barriers, я поговорила з Френком Аїро про те, що зробило внесок у створення людини і творця, якими він зараз є. Ми почали розмову з інших видів мистецтва, у яких він творить. Я дізналася, що Френк любить малювати, а також писати поезію та невеликі історії.

Далі, переходячи до тих видів мистецтва, в яких він не обов'язково творить, але які надихають його, він відповідає так, що решта розмови сама йде тією стежкою, якою я сподівалася, що вона піде.

"Кінематограф, фотографія, графічне мистецтво… просто життя, – каже він. – Спостерігати за усіляким; чи це гарний захід сонця, чи якийсь біллборд, чи те, як напівзруйнований будинок виглядає посеред міста. Я роблю знімки такого, думаючи: "О, це важливо. Я поки не знаю, що це означає, але це змушує мене відчувати щось, і згодом я розкажу про це." Таке справді надихає мене.

Всесвіт показує нам чудові речі, і я зараз не матиму на увазі щось містичне, але він показує нам шлях і ми вирішуємо, чи хочемо ми йти ним чи ні. Завжди нам на вухо ніби шепчуть ці підказки, і якщо ти не налаштований на них, тоді це просто білий шум. Але якщо ти уважно слухаєш, то воно справді пропонує чудові речі на твоєму шляху. Є речі, які деякі люди вважають звичайними і не бачать у них нічого особливого, – і я думаю, що саме у таких явищах є магія і краса."

Це було чудовим переходом до теми самої сутності Френка та його музики. Чи почувався він так, ніби його, як рослину, "посадили" у нью-джерський культурний "бруд", чи він просто ріс там, де його "посадили"?

"Легко ненавидіти те місце, звідки ти родом, і я думаю, ми всі так робимо в певні моменти. Але я думаю, що це через те, що нам так сильно хочеться побачити все інше, що існує за межами цього місця. Мені подобається те, де мене "посадили". Чи було це частиною "великого задуму"? Не знаю, але думаю, що це було ідеально саме для мене. Та саме тому, можливо, навіть та��і кепські штуки і є частиною "великого задуму". Іноді нам важко це усвідомити, але це просто через те, що ми люди. Я думаю, що якби я не народився у місті, де в кожному домі був підвал, а, наприклад, на Західному Узбережжі, то де б я міг безкоштовно практикуватися зі своїм гуртом? Як би це спрацювало? Ну, я міг би знайти гараж десь. Де є можливість, т��м є і шлях. Але мені пощастило. Коли мої батьки ще жили разом, тато облаштував підвал так, що міг грати на барабанах і навчати там. Потім, коли він пішов від нас і переїхав назад у Трентон, цей підвал залишився мені, тому, поки я ріс, у мене було це місце для практики.

Я виріс, оточений цими нью-джерськими приреченістю та понурістю, а ти це поглинаєш у себе; я думаю, що знаходжу втіху саме в цьому дивному нью-джерському паскудному повітрі."

На цьому етапі розмови ми трохи змінили напрямок бесіди й почали говорити про ті риси Джерсі, які роблять його "Джерсі", і звісно ж неможливо було не згадати про місцеві ресторанчики. Для тих, хто не в курсі, справжній нью-джерський дайнер відчинений цілодобово 365 днів на рік і обов'язково має в меню "диско-фрі" [картопля фрі з сиром і куркою]. Саме в такі кафешки мігрують фани та музиканти в пізні години ночі.

"І саме там, я думаю, я багато дізнався про те, як це – бути музикантом. Мій батько був барабанщиком і грав у блюзовому гурті. Іноді він грав у клубах, у яких мені не можна було бути, й тоді мій дід, який теж був барабанщиком, брав мене на свої концерти у барі, де він грав, що називався Marrow Inn. Якщо я добре поводився, то міг лишитися до третьої ночі та піти снідати разом із його гуртом. Тоді я міг дивитися, як ці старі джазові музиканти замовляють собі сніданок. Усі замовляли картоплю фрі та яйця, і хтось обов'язково замовив би два яйця: одне смажене, інше зварене – аби тільки познущатися з офіціанта. Це був дивовижний досвід."

Ще одна частина "Аїровського" пазлу викрилася тоді, коли ми обговорювали ефект, який мало на нього те, що він провів дитячі та юнацькі роки поблизу Нью-Йорка – міста, де всі культурні прояви добре доступні, – і ця частина знаходиться далеко від Нью-Йорку та Нью-Джерсі, вона стосується духовних та емоційних сил і переконань.

"Мені здається, ми сприймаємо це як належне, адже це настільки доступно для нас. Це змінює наші життя так кардинально, та ми не дуже помічаємо цього. Це дивно. Я поїхав у свій перший тур, коли мені було 17, і я тоді думав: "Не можу дочекатися, коли побачу, як виглядає Середній Захід." Тобто ми граємо у цих неймовірних покинутих ангарах серед кукурудзяних полів, і ти просто намагаєшся розчинитися у цьому пейзажі, цьому рівнинному пейзажі, й ти просто думаєш: "О боже". Це було чимось божевільним для мене, і я багато чого дізнався про себе. Так незвично було бачити такий широкий небокрай.

На цьому першому турі ми доїхали аж до Мінесоти. Мені 17, я далеко від дому і сам без батьків. Немає мобільних телефонів. У нас був атлас і трохи грошей для телефонних дзвінків. У найстаршого з нас була кредитна картка. Він продав свою машину й купив тур-автобус, аби ми змогли поїхати в тур; цей бус ламався кожного другого дня. Це звучить жахливо, але це було найкращою штукою на світі, та я знав, що це було саме тим, чому я хотів присвятити все своє життя.

Люди кажуть: "А якщо нічого не вийде? Що буде, якщо ти зазнаєш невдачі?" Так! Зазнавай невдачі! Травмуйся. Отримуй шрами. Тобі потрібне це лайно. Якщо в тебе не буде цього всього, як у біса ти зрозумієш, ким ти є насправді? Якщо все йтиме за планом, чи навчишся ти чомусь?"

Тут я наголошую, що тоді творчий процес стає фальшивим.

"Так. Ти не знатимеш, що з собою робити, коли пісня ніяк не виходитиме. Тож тобі потрібно це. Це етапи навчання. Це все такий процес. Особливо у випадку з цією індустрією – ти віддаєш їй усього себе, а вона не любитиме тебе у відповідь. Тож ти маєш бути готовий до поразок і вміти поратися з ними. Інакше навіть не думай займатися цим. Піди знайди собі роботу в офісі. Вивчи DOS."

Чи важливо для тебе спонукати своїх дітей творити?

"Так. Думаю, це важливо. Я не хочу, аби вони стали музикантами, але якщо вони захочуть, то гаразд. Та я хвилюватимуся за них, якщо вони захочуть. Вони вчать музику. Думаю, це важливо. Я думаю, це дає тобі змогу думати ширше, інакше. Музика має бути частиною твоєї освіти. Тобі не завжди подобатимуться уроки фізики чи математики, але й уроки музики теж. Я співчуваю їм [дітям]. Іноді їм це подобається, іноді вони ненавидять мене за це – і мені це ок. Вони такі талановиті. Та я знаю, що всі так кажуть про своїх дітей. Моя донька Черрі любить співати, і в неї дуже добре виходить. Лілі пише пісні; вона написала Best Friends Forever." Його донькам зараз 9, синові Майлзу – 7. "Майлз грає на фортепіано, в нього неймовірні здібності, хоча це не дуже його турбує. Йому подобаються [Black] Sabbath. Дівчаткам подобаються Journey, Bon Jovi, Taylor Swift, The Beatles."

Є багато причин, за яких хочуть прибрати зі шкіл викладання мистецтва. Та в реальності "вони" хочуть перешкоджати розвитку креативно��о мислення та знайденню інших шляхів виходу "за межі".

"Це страшно. Адже це має виховуватися в дітях. Я і своїм дітям, і дітям на концертах кажу, що ідея досконалості – це повна маячня. Нащо хотіти бути ідеальним? Ніхто не ідеальний. Нащо хотіти бути таким, як хтось інший? Адже в нас уже це є. Єдине, чого в нас немає, це ти. Як би нерозумно було не запропонувати це світові. Думаю, деякі люди вважають недоліками те, що відрізняє нас один від одного, хоча насправді саме це дуже важливо. Саме це робить тебе унікальним. Ніхто інший не має таких самих недоліків, які маєш ти, і це чудово, ми потребуємо цього. "Нормальні" люди – нудні, та вони не вирішують проблеми, вони тільки створюють їх."

Оскільки ми говорили про те, наскільки важливо бути різними, я згадала, що розпочинався Pride Month і що цього року відзначається 50-та річниця з протестів Stonewall. Роками раніше Френк голосно й чітко висловив свою думку щодо гомофобії за допомогою напису на футболці ["Homophobia is gay"]. Він поділився зі мною долею тієї футболки та розповів про можливість відвідати нью-йоркський марш рівності.

"Ідея для тієї футболки була запозичена з футболки, яку робили Buddy [?], і я подумав, що вираз був класним і саркастичним, тож написав його на футболці, та це привернуло увагу багатьох. Близько 8-10 років тому ми [з My Chem] відвідали дівчину в лікарні через Make A Wish у Великобританії. Я подарував їй цю футболку.

Я би хотів бути залученим до нью-йоркського маршу рівності. Під час прайду я гратиму концерт на човні Rocks Off [у Нью-Йорку]." [22/6/19]

Подивившись на свої нотатки, я побачила запитання, яке хотіла поставити раніше, – щодо історії, яку Френк має з процесом написання пісень. Чи здається йому, що колись у нього закінчаться пісні?

"Я не можу уявити, що не напишу більше жодної пісні. І якщо я пишу пісню, то хочу записати її. Кожного разу, коли я записую альбом, цей процес забирає так багато від мене. Це настільки спустошує. Навіть незважаючи на те, що це задовольняє тебе, це спустошує тебе. І потім, як тільки ти кажеш, що більше ніколи не робитимеш цього, в тебе з'являється нова ідея. Реліз цього альбому нарешті відбувся сьогодні. Я не можу уявити, що мені не доведеться переживати це знову."

Ми погодилися на тому, що це схоже на те, як жін��а народжує дитину. Вона переживає біль пологів і важко трудиться, й потім каже, що ніколи більше не робитиме цього, але згодом народжує наступну дитину.

Ми почали говорити про те, що Френк і The Future Violents гратимуть в Атлантік Сіті на 25-ту річницю Warped Tour. [30/6/19]

"Я знаю... Хіба не божевілля? Я ніби й радий, що це не повний тур. Я вже старію. Митися з мобільних душів та чекати у черзі за колою – це не те, де я хочу бути. Але ти отримуєш можливість пограти на кількох датах і провести час з деякими старими друзями. Не дочекаюся, коли всіх побачу.

Я був на другому Warped Tour і ніколи не забуду, як бачив усі свої улюблені гурти в один день, як згоріла шкіра від сонця, яким я був брудним, і як бруд у носі лишався ще кілька днів потому. Але незважаючи на це ти пережив найкращий день і мав торбу повну стікерів з мерч-столів гуртів, про які ти ніколи не чув, але міг піти в магазин платівок чи спитати друзів про них. Після цього я дуже хотів грати на Warped зі своїм гуртом, і мені це вдалося, і це було чудово. Це панк-роковий літній табір. Найпершим гуртом, який я побачив на Warped Tour, був Seven Seconds, і це й досі один з моїх улюблених гуртів."

Я не могла стриматися і теж розповіла про свій перший досвід на Warped Tour. Ми обговорили Thursday і їхнього фронтмена, гарного друга Френка, Джеффа Ріклі. Ріклі серйозно захищає життя музичних майданчиків для усіх вікових категорій, багато з яких це малі майданчики. Френк пояснив, що концерти у підвалах зазвичай влаштовувалися у місті Нью Брансвік і південних частинах Джерсі, а у північному Джерсі це були клуби VFW і церкви. Ця остання тема чудово спрацювала для закінчення розмови. Вона пояснює ключовий елемент креативної особистості Френка Аїро.

"Моя дружина – до того, як ми зустрілися, – організовувала концерти у Wayne firehouse. За один тиждень я побачив At The Drive-In, Thursday, Alkaline Trio, Hotwater Music і Jimmy Eat World. Це сформувало моє життя."

[sunshine-peach]

що мені сьогодні снилося

А снилося, що мене знайшов колишній невдавшийся чоловік. Він знов тягав мене за волосся, давив мене морально і цього разу ще й бив ногами. Прокинулася о 4 ранку і почала робити справи, щоб якось заспокоїтися. Як мені було? Дуже страшно, я такий тваринний, первинний страх переживала лише раз при окупації, коли вперше побачила солдат та зброю, тої ночі я не могла заснути зателефонувала Юрку і він мене три години заспокоював. Три години Кар��! Зараз Юрко одружений. Стільнички так і не має. Мене вивертало, я не знаю але здається я виригала все що зїла ввечері, і ще трошечки совєї крові. Я скурила пачку цигарок, щоб заспокоїтися. І тинялася примарою по кухні до того часу, як потрібно було йти гуляти з собакою. 

Досі не можу вичавити з пам'яті його розлюченого обличчя, таке жорстоке його обличчя я бачила у нього лише раз, коли він підозрював, що я йому можу зрадити. Зауважте не “зрадила”, а “можу зрадити”. Що це в біса взагалі таке?! Чому взагалі, я його згадала? Я не знаю. Але я дуже не хочу більше таких снів. В мене було відчуття, що я в пастці і не можу з цього вибратися. А найсмішніше, що сон то спочатку був гарний. Я стояла навпроти прочиненого вікна був вітерець легенький, фіранки колихалися від його подуву. Сонечко світило, лизало променями моє обличчя і така була легкість в грудях. А потім прийшов він. До речі навколишня обстановка не змінилася все ще світило сонце, та вітер колихав фіранки, тільки я відчувала, його жорстку долоню в своєму волоссі, і це було боляче. Бо він знаєв, як схопити волосся, щоб було не боляче, і як щоб було боляче. Весь виверт в тому, щоб було не боляче тре хапати біля коренів, а щоб було боляче за кінчики, щоб залишався простір. І ось я в його руках наче лялька з тканини теліпаюся, бачу його погляд, що ніби шкіру з мене знімає. Мене трусить так, наче в  лихоманці. Зуб на зуб не потрапляє, я забула всі прийоми з самооборони. Він б'є по моєму обличчю і я це відчуваю, так само як і тоді коли ми з ним розлучалися. Як вилицю опікає біль, як вона пульсуюче ниє від удару, як лопається шкіра в куточку вуст. Солону кров, що злизую її язиком. Я пишу, а у мене пальці тремтять та знов вивертає. А потім як він мене пиздить ногами. Ви колись отримували ногами по ребрах? Я не знаю, як щодо ногами, але ось держаком від віника я по ребрам отримувала це пекельно боляче, потім залишаються великі та глибокі синці, вони не сходять місяців три, якщо чесно. Так от це дуже боляче, а я намагаюся встати та кудись від нього відповзти подалі, бажано втекти. А він лише входить в азарт, та пиздить з новою силою, я вже відчуваю, як він отбиває мені всі внутрішні органи. Я вже харкаю кривавою юшкою і тут мені стає нестерпно боляче просто перед очима росходяться кола і я нарешті прокидаюся.Шкіра суха, дихання таке ніби пробігла дурнуваті два кілометри на фізкультурі з хворою печінкою. І жити зовсім не хо. Ну такі чудове нагадування з минулого, що в мене були охуєнні стосунки. Не дай Богинюшка Вам таких ніколи. А можливо це був не просто сон, а спогад, який я не хочу виймати на зовні. Я розберусь з цим лайном потім. Сьогодні буду малювати, бо важко дуже.

Не ходіть по іншим блогам. Далі буде...

[voskresnuy]

Кріпосний 14

Іванка спускалась до залізничної колії. Остання пролягала близько до дна балки, куди, власне і спускалась дівчина. Низина, на відміну від оточуючих полонин, була лисою .  На ній не росло жодної травинки і ґрунт вздовж колій вкривали гори сміття, що звозили сюди місцеві.  О другій годині туди має прибути потяг, що привезе воду для селян. Біля імпровізованої станції, збитої з дошок, майорів натовп, що тримав наготові дерев’яні відра, коромисла й пластикові бутилі. Спустившись до людей, Іванка стала глядіти в тому самому напрямі, що й натовп. Люди дивились в морок тунелю, звідки з хвилини на хвилину має прибути потяг. Прямо біля людей, буквально в них під ногами по сміттю протікала річка, яку місцеві в жарт називали Сміттянкою. В очікуванні води дівчина оглянула такий зна��омий й намуляний пейзаж довкола. Зелені гори, що велетенськими пагорбами нависали над платформою, людом й самою Іванкою. Пролунав гучний сигнал і з тунелю вивалилась  пара, що  огорнула всю низину балки, поглинувши в собі натовп. Пролунали звуки гальмування і, спершу, з хмари винирнув герб, що був зображений на боці потяга, який прибув. Орел на щиті. Селяни похапали свої ємкості й почали підходити до поїзда, що частково лишався огорнутим білою хмарою. До паротяга були причеплені білі облуплені вагони і спеціальний вагон, з якого повистрибували чоловіки в комбінезонах, один з яких, схопивши гучномовець, закликав до уваги й попросив встати в чергу. Отримавши воду Іванка поклавши коромисло, на якому висіло два пластикових бутля,  собі на шию попленталася по стежці назад. Був вечір і нагріте за день повітря душило дівчину. Однак зупинятись було не можна, бо потрібно було донести воду й дійти додому самій до восьмої години, коли почнеться розпилення речовин над полями, що слугують дивним цілям, не зрозумілих молодій дівці. Таке відбувається не часто й не послідовно, що не дає часу підготуватися місцевим раніше, ніж адміністрація скомандує проводити процедуру. Зазвичай тоді селяни повинні проводити всю ніч у протигазах, запершись в домі. В такі ночі виходити на двір смертельно небезпечно. До того ж, гази опускаються на землю, вкриваючи її молочно-білою пеленою, що до ранку спускається в низини, де пропадає під дією сонця. Від нього не сховаєшся в погребі, бо вони швидко наповнюються ним і стають непридатними для використання вже після кількох таких ночей. Тому зазвичай люди ховають продукти на горищах, облаштовуючи з них холодильники, наповнюючи їх антибактеріальним піском і льодом. Ті, хто зміг заробити грошей, купують холодильні камери, котрі місцеві звуть крижаними гробами, через їх розміри й форму. На диво, дякуючи розпиленням, культури ростуть на диво швидко і кожні кілька місяців відбувається збір врожаю, тому зазвичай таких буває три: в травні, серпні та листопаді, а всю зиму ведуться добривні роботи, бо вже до того часу земля стає мертвою й неродючою, тому після останнього збору врожаю в цій місцевості можна побачити тільки сірі мертві гори, над якими сірою гранітною брилою висять листопадні дощові хмари. Біля хати стояв металевий циліндр, висотою в кілька метрів, що стояв на шести лапах. Збоку на цій конструкції  красувався знайомий герб: орел на щиті. Біля конструкції порався старий дідусь, що носив характерну для місцевості одежу, а голову його вкривав капелюх. - Діду Андрію, - погукала Іванка – знову сьогодні патрулювати йдете? Питання це звісно було риторичне. Вона вже знала, що він відповість. Однак, дівчина переживала за дідуся, бо така робота наче висмоктувала з Андрія життя: з кожним роком він старів швидше, за його вік. Тому в свої шістдесят виглядав дев’яносторічним старцем, котрого робота скрючила й осліпила. - Звісно, внучко, звісно йду, – відповів дідусь, – я й так забагато клопоту вам дістаю, так може хоч трохи побуду корисним для родини, Іванко? - Що ж ви таке кажете, діду… - Не сперечайся зі мною, онучко, не треба. Ти краще неси бутилі в хату та постав їх на припічок. Закінчивши працювати, мені пити захочеться. - Добре, діду. Вона пішла до хати. З віддаля дім виглядав охайненькою побіленою хатиною, що наче вийшла з агітаційних плакатів, чи з робіт митців, що їздили сюди в цю пору року, щоб малювати місцевість. Однак, зблизька, хата виглядала старою й облупленою.  Коричневі патьоки під дахом, покриті металевими листами ставні й заклеєні наспіх цементом діри в стінах не додавали краси хатині. Навколо не росло жодного дерева і така картина відносилась не тільки для цього селища, а й для усього, видимого звідси регіону. Занурившись у напівпітьму домівки, дівчина поставила ємкості з водою на піч. З кута оселі  лунало тихе брязкання ткального верстата, за яким сиділа мати Іванки. Вона монотонно перебирала волокна і складалось враження, ніби рухаються тільки руки, а її тіло наче застигло, наполовину занурившись у пітьму. - Сьогодні отрутою поливати будуть, матінко. Мати продовжувала прясти, наче й не чуючи доньку, однак вона чула. Й дівчина це добре знала. Чому мати себе так вела? Скоріше за все через болі, що виникали в неї постійно вже два роки з тих пір, як вона не встигла прибігти додому перед зрошенням. Життя тут опаскудило життя всій родині. І далеко не тільки цій. Паничі тільки й знали, що отруювати селянам долю.  Отруювали вони не тільки хімікатами, а й законами й місцевими правилами, що придумували повністю під свої потреби. І з цього хімічного жаху не вийти й не вирватись. Іванку давно вже непокоїли такі думи, але що ж робити? Нічого. Скоріш за все нові технології, що не створені для людей скалічать і зіпсують життя їй так само, як скалічили долі її близьких. Досить швидко настав вечір. Вже час зачиняти двері й ставні. Зачинивши, дівчина продовжила рефлексувати далі. Вона думала так: якщо я знаю свою долю, то й мабуть мені потрібно її міняти, а враховуючи хімічну небезпеку, потрібно швидше заводити дітей, до тих пір, доки від отрути моє тіло не стало безплідним. Її мати, надягнувши протигаз продовжила шиття. Надворі пролунали сирени.  Гучним неприємним звуком відлуння прокотилось зеленими горами й згасло десь вдалечині. Через кілька хвилин пролунає гомінкий рев літаків. Дівчина лягла на лаву. Скельця дешевого протигазу запітніли через все наростаючу тривогу Іванки.  Її душив побут. Життя в постійній небезпеці й в явній нерівності й безправ’ї  давило на розум дівчини, однак шляхів до виправлення теперішньої ситуації вона не бачила. Думки плутались.  Надворі почувся крик. Обід підібрався до горла і вийшов у порожнину протигазу, заливши скельця смердючою жижею блювоти. Дівчина зірвала протигаз і кинула його кудись. Іванка зробила вдих. З неї вирвалися лишки обіду. Калюжа блювоти була вся в крові. В повітрі витала отрута. Очі моментально засвербіли й почали сльозитися, дихання перехопило. Мати вскочила зі свого кутка. - Дитино, дитино! Що з тобою?! Дівчина навколішках підповзла до неї. Крик болі виривався з її вуст разом з краплями крові й слиною. Переборюючи біль, вона крикнула, щоб мати не знімала захист від газів. - Іванко, але ж ти… - мовила жінка. Дівчина похитала головою. Піднявши голову, Іванка побачила лиш непрозорі скельця маски, що дивилась на неї. За цією маскою скривались від дівчини страждання матері, чия дитина помирає в неї на руках.  Зазвичай спокійне лице, що рідко показувало якусь емоцію, окрім відстороненості, було наповнене сльозами. Крики бідної матері над ще теплим тілом Іванки заполонили хату.

[ruushinynerve]

Згадала, що в минулому семестрі робила проект календаря. Тему треба було вибрати якусь українську, уся ця туфтова політика з совковими правилами, не вміють вони це робити по правильному. І короче, я вирішила взяти Київське метро. Але я ж не дісігнер, щоб робити якийсь дизайн цього клятого календаря, тому я плюнула на це, ще і докотилася до дедлайнів і як почала малювать етюдні ілюстрації з фотографій у останні кілька днів. В мене навіть лікоть професійно захворів на пару днів. Рученята втомилися.

І що ви думаєте? Звичайно викладачу якось не зайшло, типу: "ну, таке робиться зовсім по іншому, треба було взяти фотографії старі, зробити якісь колажі, зібрати якусь інфу і зробити це усе таким історично піднесенним" і тд. Загалом, я ніфіга не зробила, а так, щось накляпала. Ну це його думка. Коли ти не даєш конкретного завдання, не ставиш конкретних вимог як замовник, то що ти від мене хочеш? З якого дуба я повинна впасти, щоб розуміти, що чел з якоїсь компанії вед мене хоче? Чи він думає, що всі дизайнери самі усе роблять в одні руки? Знаєте, хтось там робив календар з якогось українського золота, не знаю, що там такого в ньому, доволі нудно, виглядало нормально, але нашо мені то купляти, щоб воно весіло в мене на стіні, я не знаю. Свою концеппцію я виклала у рефераті, коротко і стисло. Мій задум ясний. А от якщо ти бачиш МОЮ тему по іншому, вибач, чел, ні, це Я робила, а не ти, тому затули рота і оцінюй саме мою розробку. Бісять вони.

У себе за основу дизайну самої календарної сітки я взяла навігацію в метро і її дизайн. Мені, насправді, дуже подобається він, ось це гарна дизайнерська робота. А ілюстративну частину я хотіла зробити простою привабливою картинкою з кадрами рандомних місць у метро, де можна було побачити якісь пізнавані риси станцій. Просто підбірка як артбук. Нащо вам в календарі якесь історичне зведення. Ця фігня просто висить на стіні, і якби я вішала щось, то щось, що замінювало б картину (хоча той формат, який нам сказали робити теж не дуже підходить, більш пасував би плакатний формат, де на одному листі всі місяця року, а не по одному). Тобто, мій календар був націлений на естетику, декоративність, і чого він чіплявся, що я не зробила його інформативно-історичним, коли сам дав вибір, я не знаю.

Це одні з тих, що мені найбільш сподобалися з усіх ілюстрацій, інші я не буду додавати, бо вони вже старі (все, що було намальовано більше 3-4 місяців назад я вважаю старим і вартого шуфляди).

Але я забила на усе це і робила як хотіла сама. Мені було пофіг на календар, я просто хотіла помалювати середовища з різним освітленням і композиціями, ще й колір спробувати. До цього часу я майже не малювала оточення. Десь я дратувалася і злилася на себе, що маю криві рукі і очі, які не розрізнюють теплохолодність (ось чому я так невпененна при рендері шкіри). Але поміж цього переймання, мені подобалось пробувати малювати такі штуки. Також з цього я більш упевнилася, що мені підходить пастельний браш у графредакторі і що таку техніку мені треба розробляти у пошуках свого стилю і манері малювати. Зализані роботи в мене не виходять. Хоча, я буду і далі продовжувати експериментувати, якщо щось захочеться, все це копійчина у досвід.

Це я згадала до того, що подумувала наступним спробувати ще раз помалювати середовища. Поки не знаю які, але потрапляючи на надихаючі арти у стрічці, хочеться спробувати.

[nadehika]

06.12.2019

Сьогодні я поїхала додому. Я, доречі, не була вдома 2 місяці, і навіть не замітила цього... І мені навіть якщо чесно не дуже хотілося їхати (я важко переношу дорогу), але в останній момент я зібрала чемодан і вирушила в восьмигодинну поїздку автобусом. А все чому? А все тому що мені потрібно відволіктися і прийти в себе. Тиждень був морально важким, незважаючи на те що впринципі нічого глобального не відбувалося.

Сьогодні мене остаточно накрило через незрозумілу ситуацію з А.. Ні, спочатку в якийсь момент мені просто захотілося сексу. Останнім часом це відбувається дуже часто. І якщо вдома з цим ще можна справлятися (дякуючи сатісфаєру), то на роботі мені реально було зле. От просто йдеш собі і в якийсь момент тебе накриває бажанням. І це було настільки сильно що мені прийшлося вмити обличчя холодною водою, так як стало нестерпно жарко і почало дуже горіти лице. Я вже мовчу про дискомфорт при ходьбі😅 І лихорадило мене так хвилин 40. Це взагалі нормально чи мені пора починати переживати? Ну ось це сексуальне незадоволення збило мені весь позитивний настрій з яким я прийшла на роботу. І чому мене ніхто не попереджав що тепер буде хотітися сексу постійно? Якби я про це знала, то ще б 1000 раз подумала перед тим як ним займатися 😳

Так ось мені було трішки погано, і коли я побачила А. він знову зі мною не привітався��� Це нормально? Чи я перебільшую? Але я не розлютилась, а просто знову почала жаліти себе... Не знаю чому більшість моїх розчарувань у людях різко переходять у розчарування собою... Я чомусь завжди шукаю причини у собі а не у людях. А якщо ще врахувати мою чутливість і те що я все сприймаю близько до серця, то можна зрозуміти наскільки тяжко я сприймаю подібні ситуації... Ну і звісно мене добило те, що сьогодні чи не вперше він мені нічого не написав. Ну штош.

І це все призвело до мого різкого депресивного стану. Я навіть ледве не розплакалася, і саме тому так різко вирішила поїхати додому щоб розвіятися і заспокоїтися... Вдома і стіни лікують. Хоча конкретно зараз мене лікує кіт який спить на мені 😅 Я вже вдома.

В дорозі я переписувалася зі своєю подругою, якій розповіла все про свій стан. І так мені ще ніхто не вправляв мізки😳 Ні вона не засуджувала мій вчинок чи щось таке. Вона дала значно більше. Вона дала мені напрямок в якому я тепер буду рухатися. І розписала цю ситуацію трішки під іншим кутом ніж її бачила я. Основне - мені необхідно відволіктися. А. - не мій варіант, і я про це чудово знала сама. Тому я просто вдячна йому за "перший раз". І повинна відпустити його. А для цього мені потрібно почати отримувати більш сильні емоції від чогось іншого або від когось іншого. Це буде важко. Не факт що я зможу. Але якщо я хочу почуватися добре, то для мене це необхідно.

Тепер останні новини.

1. Я зробила пудрове напилення брів, і поки що ні про що не жалію. По-моєму це найкращий мій вклад грошей в себе за останній час. Як же круто просинатися з бровами, а не малювати їх, і потім чути що в тебе смішні брови😅

2. Я вже відвідала 2 заняття по тверку, і планую ходити далі (так як мені подобається, і так як зараз у мене майже ніщо не виходить😅). Ходжу 3 рази на тиждень по буднях на 21.00. І мені подобається така фізична активність.

3. Я вилікувала свій цистит, і в мене вже нормальні аналізи.

4. Я вперше в житті почувала себе красивою так довго (майже 3 тижні). І це для мене рекорд.

Тепер головне моє завдання - стерти зі свого життя А.

[nadehika]

05.02.2019

Це були ідеальні вихідні. Я довго спала, дивилася фільми, смачно їла і валялася в ліжку. Подивилася в міліонний раз фільм "Дівчата"😄 Ага, я не люблю дивитися фільми, але якщо якийсь з них зайде, я буду його передивлятися міліон разів😅 Паралельно я продовжувала малювати картину (та що фарби йдуть з цифрами). І це були прекрасні вихідні.

А ще в вихідні я стикнулася з проблемою з диханням. І дійшло все до того, що вчора при ходьбі мені дуже кололо в грудях. І це було ну дуже відчутно, навіть, боляче. Кололо як по середині так і з лівої і правої сторони. А сьогодні при ходьбі знову кололо в грудях, і болить в середині при диханні. І впринципі вже інші люди почали замічати як важко я дихаю...

І так я розумію що добре було б сходити до лікаря, але з нашою системою я не можу піти до іншого пульмонолога. По-перше крім того пульмонолога що мене лікував, в місті є лише ще один пульмонолог. По-друге щоб потрапити до іншого пульмонолога я повинна мати направлення від свого домашнього лікаря, який за пропискою не може мене направити до нього. І тут я отримую замкнений круг. Якщо чесно, я вирішила забити на це все. Я замучилася лікуватися і не мати ніякого толку з цього. Ні, ін'єкції в вену мені допомагали, але лише на 16-18 годин, а потім знову все поверталося. Так само і інгалятор в якому залишилося лише 2 дози. Він уже не допомагає.

А лікуюся я вже 2.5 місяці. А таке враження що просто ходжу по кругу від одних ліків до інших, і іноді відчуваю полегшення...

Мама після чергових моїх жалоби сказала щоб я шукала собі іншу роботу. Тому що вже напевно всі розуміють що всі мої проблеми з диханням від мікроклімату на роботі. Я планую все таки допрацювати до квітня щоб мати рік стажу.

А ще я без поняття де шукати майбутню роботу... Я та людина яка зараз працює за спеціальністю 😐 І в яку галузь іти далі, я уявлення не маю... Ну, знаєте, що люди які десь працюють мають шанс піти на крайняк працювати за спеціальністю? Так в мене цього шансу немає, бо я зрозуміла що працювати в таких умовах і вбивати свій організм це не те чого я варта. Але водночас я не розумію де мені тепер працювати, в якій сфері... Якщо на рахунок міст я ні до чого не прив'язана (так як не маю сім'ї ), і можу переїжджати будь куди, то з напрямом майбутньої роботи я не можу оприділитися. Я по суті нічого не вмію😧 Так, я відповідальна (аж занадто), і швидко навчаюся, ал�� в яку галузь іти - поняття не маю... В Польщі я працювала на кухні, і по суті це мені подобалося, але що робити зараз я не знаю. Є багато думок про те щоб поїхати за кордон. Але куди? І на яку роботу? Я не знаю... Хотілося б туди де тепло...

Прикольно буде, якщо через місяців так 6 я буду писати сюди з іншої країни. Тоді, можливо, я скидатиму фотографії.

На роботі з кожним днем атмосфера стає все важчою і важчою. Тому мені психологічно важко там знаходитися... А якщо добавити ще проблеми з диханням, то важко уявити в якому жахливому стані я приходжу додому...

Але маємо що маємо...

Сьогодні Д. мене знову здивував. Я тільки почала ставитися до нього холодніше, і налаштовувати себе що він мені не пара, як сьогодні він мені на роботу приніс яблука і апельсини😓 Я так неловко себе почувала коли брала в нього їх. А він стояв собі такий довольний. А я аж почервоніла 😳 А ще цю сценку побачило занадто багато людей, і тепер слухів не уникнути. Хоча по правді, ніхто навіть оком не повів і нічого в мене не запитували. Але що я можу пояснити? Я сама не розумію поступків Д., тому якщо кого питати, це його... Але це було приємно) Хоча стільки місяців морочити мені голову - така собі гра... Може він сумнівається в тому що мені подобається? Ну бо я ззовні виглядаю ну дуже холодною. І колись я через це профукала свою любов, так як хлопець подумав що він мені байдужий, а я просто скромна дуже 😳 А що якщо Д. теж навіть не підозрює що він мені подобається? Бо по суті я ніяк цього не показувала... А фліртувати я не вмію. Завжди захоплювалася сексуальними дівчатами які вміють фліртувати, тому що я скоріше за все фліртую як картопля😅 (тобіш - ніяк).

Окей, тепер коли буду бачити що він на мене дивиться (а це відбувається досить часто), буду йому усміхатися. Раптом це хоч якось донесе мою симпатію? Бо першою я в симпатії не зізнаюся, і на це є овермільйон причин.

[sunshine-peach]

Що я знаю про себе на сьогодні

Мене знову нудить. Я погана людина, поганий адмін і взагалі, нікчема.

Я втомилася від цього лайна.

Я згадала про те, як мене переслідували та отруювали моє життя в школі. Веселі були дні, я Вам скажу. Згадала, як я ногами побила хлопця, що викинув розчіску моєї подруги з другого поверху та ображав нас. Як інший хлопець мені вибив зуба за те, що я принесла на урок історії рожево-помаранчевий замок. Як в мене забрав ще один хлопець прокладку та кидав її по усьому класу і як потім мене від нього відчипляли декілька людей, бо я довго била його головою об парту.

Я згадала, як мені писали гидки, огидні повідомлення про згвалтування люди, яких я колись непогано так знала під час окупації. Як мені погрожували прирізати десь в темному куточку.

Я втомилася від переслідування в дійсному житті та в інтернетах. Мене вивертає від того, що люди не вміють слідкувати за своїми словами, або навмисно говорять мені жахливі речі. 

Хочу просто опустити руки і ніц не робити. І уж тим більше я не хочу про це говорити зі своєю коханною, тому я зараз зроблю їй музичну підборку і піду малювати і намагатися не вбитися від цього тиску. Сподіваюся жахіття мені більше не наснится. В голові паморичится.